Сергій Гайдук: Реформування ВМС України має відповідати рівню поточних та майбутніх загроз з морського напрямку

ЦДАКР за підтримки Центру інформації та документації НАТО провів міжнародний круглий стіл “Відносини Україна – НАТО в контексті безпекової ситуації в Чорноморському регіоні”. В ході круглого столу були обговорені політичні, військові та регіональні аспекти розвитку співробітицтва між Україною та НАТО у Чорному морі. Пропонуємо вашій увазі доповідь командувача ВМСУ (2014-2016) віце-адмірала Сергія Гайдука, яка присвячена проблематиці реформування ВМС України, а також необхідності системного формування цілісної державної морської політики. 

Реформування українських Військово-Морських Сил повинно відповідати  рівню поточних та майбутніх загроз з морського напрямку.

Про зовнішні загрози говорять давно і багато.  Це, безумовно, виклики світовому порядку, які характеризуються агресивними діями РФ на Чорному та Азовському морях не лише по відношенню до України, але й до країн НАТО. Це противага операції НАТО «Атлантична рішучість» та її концепції «Спеціальної передової присутності» в Чорному морі.

«Спеціальна передова присутність» НАТО на південно-східному фланзі передбачає посилення військових спроможностей регіональних країн-членів НАТО (Румунія, Болгарія, Туреччина) та нарощування тренувальної і координаційної діяльності.

 До зовнішніх загроз належать:

  • не працюючі регіональні ініціативи «Чорноморська гармонія», «BlackSeaFor» та регіональний Договір довіри і безпеки;
  • створення квазідержавного утворення «Бесарабська народна республіка» на кордоні з Румунією – країною НАТО та ЄС.
  • в Криму сформовано «тріаду» носіїв тактичної ядерної зброї: авіація, кораблі та берегові ракетні війська, здійснюється відновлення сховищ ядерного зброї.

Щодо внутрішніх загроз, то хотілось би поділитися думками з урахуванням мого досвіду кримських подій 2014-го, дій по недопущенню створення так званих “народних республік” – “Одеської”, “Миколаївської” та “Бесарабської”, відновлення бойової готовності ВМС України після виходу з Криму та участі у війні на сході України.

Найбільшими загрозами для Україні з питань морської безпеки є внутрішні загрози.

Які ж вони – внутрішні загрози? Який їх рівень, характер та причинно-наслідкові обриси?».

Експертний дискурс про значні ризики подальшої військової інтервенції РФ проти України саме з Азово-чорноморського регіону наштовхує на роздуми: чи має українська влада розуміння значення державної морської політики для просування та захисту національних інтересів, ліквідації загроз з морського напрямку.

Державна морська політика — система цілей, заходів, засобів та узгоджених дій центральних і місцевих органів виконавчої влади, спрямованих на реалізацію національних інтересів на морі

Порівняємо підходи до державної морської політики України та Росії, які можна проілюструвати на прикладі указів президентів двох країн (Указ Президента Російської Федерації від 20.07.2017 № 327 «Про затвердження Основ державної політики Російської Федерації в сфері військово-морської діяльності на період до 2030 року» та Указ Президента України від 12.10.2018 №320/2018 про рішення РНБО України «Про невідкладні заходи щодо захисту національних інтересів на Півдні та Сході України, у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці»)

Очевидна «політична біполярність»: російський указ – документ стратегічного планування, український – ситуативний, з’явився після фактичної окупації РФ Азовського моря та блокування судноплавства до українських портів Маріуполь та Бердянськ.

Історично, з часу здобуття незалежності, Азов не розглядався Україною як пріоритет держаної політики. Чи можливо знайти згадки про необхідність утримання на Азовському узбережжі військово-морських формувань в періодичних 5-річних Державних програмах розвитку ЗС України? Морські  прикордонники, за умов відсутності демаркованого та делімітованого морського кордону на Азові, виконували скоріш функції забезпечення кордону, ніж його охорони.

З російської сторони – системний підхід щодо Криму та Севастополя та розуміння влади, що військовий флот, а в даному випадку це Чорноморський флот РФ, є інструментом реалізації зовнішньої політики. З української сторони – перманентне небажання займатися державною морською політикою. Проблеми, які пов’язані з морською діяльністю, викликами та загрозами в цій сфері сприймаються українською вадою та суспільством ситуативно.  

Сьогоднішній Чорноморський флот РФ, наразі, налічує до 50 бойових кораблів та підводних човнів, з них 6 надводних кораблів та 6 підводних човнів є носіями крилатих ракет морського базування типу «Калібр». При цьому їхній сумарний ракетний залп складає 72 крилаті ракети, а до 2022 року планується його збільшення – до 152. А якщо до цього ще додати авіацію та берегові ракетні комплекси, розгорнуту систему ППО та висвітлення надводної і підводної обстановки. І все це нарощування здійснено з 2014 року.

Які ж українські військово-морські аргументи та здобутки сьогодення?

Броньовані катери прибережного плавання з потребою у виробничому удосконаленні, тривалі за часом випробування ракетної зброї та «сучасний ленд-ліз» від США у вигляді 2-ох катерів берегової охорони. І мабуть, можна згадати морську піхоту, яка використовується як підрозділи сухопутних військ за відсутності достатньої кількості десантних кораблів та катерів.

Федеральній цільовій програмі «Мировой океан» РФ Україна може протиставити фактично заморожену, з 2014 року, програму будівництва національного корвету, не імплементовану Морську доктрину України та корпоративну Стратегію ВМС України, позбавлену ресурсного забезпечення.

Щоб перемагати противника на морі – треба його «бачити», треба його вивчати та аналізувати, в кінці кінців, треба його випереджати.

В Указі президента України («Про невідкладні заходи щодо захисту національних інтересів на Півдні та Сході України, у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці») задекларовано формування державної цільової програми створення державної інтегрованої інформаційної системи висвітлення надводної та підводної обстановки в акваторії Чорного і Азовського морів та басейнах річок Дніпро і Дунай

На жаль, державна цільва програма не затверджена, а відповідно і не фінансується. Продовжують діяти окремі відомчі системи – Міністерства оборони, прикордонників Міністерства внутрішніх справ та Мінінфраструктури. Хоча досвід Румунії показав, що таку систему можна створити та провести її внутрішнє і зовнішнє інтегрування  з НАТО протягом 5-ти років.

Чи не є це однією з внутрішніх загроз?

Морська доктрина України на період до 2035 року, на відміну від російської, носить пасивний характер, в якій ВМС України відводиться функція забезпечення. Це і не дивно – в країні, яка веде війну на морі, головним розробником та відповідальним за видання Морської доктрини було визначено Мінінфраструктури при функції співвиконавця – Міноборони. Здається, очевидний управлінський «перекос».

В Україні створена парадоксальна ситуація, коли види морської діяльності (зафіксовані в Конвенції ООН з морського права 1982 року, яка ратифікована Верховною Радою України у 1999 році) розподілені між міністерствами,  в той час як відомства,  відповідального за державну морську політику,  формування кроссекторальних зв’язків між міністерствами та їх стратегіями – не має. А наприклад, військово-морська діяльність знаходиться в фокусі декількох міністерств: і Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ.

Можливо, цим і пояснюється ситуативність та безсистемність при формуванні державної морської політики, коли політична влада приміряє її під себе: то будуємо корвет, то будуємо катери прибережного плавання; то оголошуємо в доктринальних документах та в Стратегічному оборонному бюлетені нереальні завдання щодо відновлення інфраструктури ВМС України після звільнення Криму до 2020 року; то декларуємо побудову оборони з моря від свого берегу при світових тенденціях її побудови від берегів противника.

Яким чином наблизити зусилля НАТО та України до виходу з стану «штилю» морської діяльності України?

  •  Створення органу, що формуватиме державну морську політику з особливим статусом і мав би управлінський рівень вищий, ніж міністерський.

Окрім формування внутрішньої морської політики, цей орган повинен формувати і зовнішню морську політику, взаємодіяти та постійно розвивати співпрацю з НАТО, ЄС та іншими регіональними та міжнародними мережами безпеки на морі.

Одним з найбільш цікавих досвідів у цій сфері є створення у Великій Британії Національного морського інформаційного центру/National Maritime Information Centre (м. Портсмут), який є незалежним державним органом, що представляє інтереси всіх зацікавлених сторін уряду Великої Британії з питань морської безпеки.

Ініціативною групою вже розроблено Концепцію цього органу та подано на розгляд в рамках проектних ініціатив Національної академії державного управління України для Президента та Уряду України.

Крім того, вже в вересні цього року в рамках ХІ міжнародна науко-практична конференція «Інновації в суднобудування та океанотехніці», присвячена 100-річчю Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (м. Миколаїв) сплановано проведення закритої сесії експертів державного рівня, на якій буде обговорено формування прообразу Об’єднаного морського операційного центру та його складових: науково-експертної ради та ради фахових експертів державного рівня, дорожньої карти реалізації морської політики України.

  • Ревізія нормативно-правової бази та приведення її до міжнародних стандартів

Відсутність стратегічних «морських» документів – Закону України «Про морську політику», Національної Стратегії морської безпеки, не актуальність існуючої Морської доктрини України на період до 2035 року, не дають можливості чітко визначити напрямки розвитку державної морської політики, розробляти та приймати державні цільові програми фінансування, як приклад, Державну цільову програму розвитку кораблебудування, планувати функціонування цілих галузей національної економіки, які пов’язані з морською діяльністю.

І тут безумовно треба міняти парадигму «радянсько-російських» підходів до система нормативно-правового забезпечення морської безпеки, і говорити, як приклад, про досвід Великої Британії, де Національна стратегія морської безпеки, 2014р. є складовою Стратегії національної безпеки чи Доктрина морської міці (JDP 0-10), 2017р. є складовою Оборонної Доктрин (JDP 0-01) та Доктрини Об’єднаних Операцій (JDP 01).

  • отримання преференцій в якості новітніх зразків морського озброєння, виробництво яких в перспективі можна було б розгорнути в Україні

Це значно підвищить бойовий потенціал ВМС України та дозволить говорити про ліквідацію чи зниження рівня окремих загроз з морського напрямку. Крім того, бути взаємосумісними по морським зразкам ОВТ і процедурам з НАТО. Наприклад, протимінні кораблі – ліквідація мінної загрози; десантні кораблі/катери – відродження морської десантної підготовки морської піхоти та висадка морських десантів; підводні човни як наступальна зброя – знищення кораблів противника, постановка мінних загороджень, ведення розвідки, висадка ДРГ.

Тому безумовно, треба враховувати гіркий досвід Державної цільової оборонної програми будівництва кораблів класу «корвет» за проектом 58250 (постанова КМ України від 22 листопада 2017 року №879), коли «бізнес-політичні інтереси перемогли економіку та національну безпеку».

Чи спроможні ВМС України до “самореформування”?

Очевидно, що ні.

Треба зрозуміти просту, банальну річ – національний флот (військовий, цивільний, рибний, транспортний, науково-дослідницький) будує держава, а не окремі міністерства та відомства. Наприклад, не будують військовий флот ВМС України, Генштаб чи Міноборони. Вони лише формують обґрунтовану потребу в підводних човнах, кораблях та катерах, літаках та гвинтокрилах, ракетних комплексах для ліквідації загроз чи гарантованого зменшення їх рівня з морського напрямку.

Це і є рівень державної морської політики.

Це і є рівень зовнішньої та внутрішньої політичної кооперації, кооперації підприємств різних форм власності, кооперації міністерств та відомств, формування державних програм та інвестиційних планів.

За такий короткий час складно охопити всю проблематику морської діяльності України, для цього потрібен більш широкий дискурс між суб’єктами державної морської політики: українською владою та суспільством.

Можливо Ви сподівались почути від адмірала щось типу «допоможіть нам кораблями чи ракетами і ми подолаємо загрози з морського напрямку». Найкращою допомогою для України з статусом особливого партнера НАТО було б подолання внутрішніх загроз морської галузі України, формування державної морської політики, архітектури управління нею та послідовні практичні кроки по її реалізації, які не залежать від зміни політичної влади.

Не ліквідувавши внутрішні загрози, пов’язані з відродженням державної морської політикими даємо шанс РФ на реалізацію плану «Новоросія», головною метою якого залишається ізоляція України від моря. І тут логіка РФ дуже проста: не має Україна виходу до моря, значить:

  • втрачає зміст сам факт існування національного флоту та і морської галузі в цілому;
  • національне суднобудування та галузі дотичні до нього стають алогічними;
  • створено бар’єр на шляху до зовнішньо-економічної діяльності та інтеграції.
Зворотній зв'язок